Леґіон УСС – армія легендарних

Фото:


Уже від початку Першої світової війни російський уряд не приховував свого наміру окупувати Галичину, яка входила тоді до складу Австро-Угорщини, та приєднати її до своєї імперії, завершивши в такий спосіб справу «збирання Руських земель», яку розпочав ще в XIV ст. московський князь Іван Калита. Росії йшлося також про придушення гнізда галицького «мазепинства», що поширювало свої впливи на Наддніпрянську Україну. Об этом сообщает wallnews.in.ua со ссылкой на СМИ.


Стурбовані таким розвитком подій, представники чільних українських галицьких партій (національно-демократична, соціал-демократична, радикальна та Координаційний центр захисту інтересів українців Австро-Угорщини) зібрались у Львові, де 1 серпня 1914 року створили спільний політичний орган – Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив д-р Кость Левицький. Галичани добре усвідомлювали, що, захопивши західноукраїнські землі, Росія почне нищити тут усе українське, як це відбувалося раніше на підвладній Москві території Наддніпрянської України.


Для збройного захисту українства галицькі політики вирішили створити національний військовий Леґіон Українських січових стрільців (УСС), що в майбутньому мав стати осердям української національної армії. Для реалізації цього задуму 4 серпня 1914 року у Львові було створено Українську Бойову Управу (УБУ), яка почала працювати над створенням Леґіону УСС. Бійців цього підрозділу згодом почали називати «усусами».


Українська Бойова Управа діяла за погодженням з австрійською владою, яка мала власний інтерес у тому, щоби мобілізувати українське населення Галичини до боротьби проти загрози з боку Росії. Щоправда, щоби не перешкоджати проведенню урядової мобілізації, до Леґіону УСС могли набирати тільки тих добровольців, кому ще не виповнилося 18 років, або тих, кому вже минуло 40 років, чи інших, на яких також не поширювалася мобілізація до австрійського війська.


На початку серпня 1914 року Головна Українська Рада (ГУР) оприлюднила Маніфест, яким закликала українців підтримати у Першій світовій війні Австро-Угорщину, справедливо вважаючи Російську імперію головною загрозою українському національному рухові.


«Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обов’язалися шанувати самостійність України, – і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати в поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частиною російського народу. Царський уряд відобрав в українського народу його найсвятійше право – право рідної мови. В царській Росії нинішного дня найбільше поневолений – український нарід… Перемога Австро-Угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більшою буде поразка Росії, тим швидше виб’є година визволення України», – йшлося у Маніфесті.


6 серпня 1914-го у львівській газеті «Діло» з’явилося звернення Головної Української Ради «До всього українського народу», в якому проголошувалась необхідність створювати полки українських добровольців під назвою Українські січові стрільці (УСС, «усуси») – єдину національну військову формацію в складі австро-угорської армії, сформовану з добровольців. Ядро Леґіону УСС склали активісти січового, сокільського та пластового рухів – гімназисти і студенти.


У середині серпня 1914 року Українська Бойова Управа (УБУ) затвердила командантом Леґіону Українських січових стрільців (УСС) Михайла Галущинського, а його заступником, незважаючи на відсутність високої військової освіти, – Дмитра Катамая (уродженець с. Ямниця тоді Станиславівського повіту). Цього ж року УБУ через поразки австрійців на фронтах переїхала до Відня. Командантом Збірної Станиці у Відні з присвоєнням звання четаря було обрано Д. Катамая. Його від’їзд зі Львова до Відня відбувся дещо скоріше, ніж цілої Управи. Це було пов’язано з частими конфліктами начальника Галущинського із заступником Катамаєм. Погасити ці конфлікти намагався отаман Гриць Коссак. Саме він дав наказ перевести Дмитра Катамая до Відня.



Українська Бойова Управа. Сидять (зліва направо): В. Старосольський, Т. Кормош, К. Трильовський (голова), С. Томашівський, Д. Катамай (писар). Стоять – І. Боберський (скарбник), В. Темницький, Л. Цегельський (заст. голови). Відень, 1915 р.


Коли ж Українська Бойова Управа (УБУ) спільно з Головною Українською Радою (ГУР) видали звернення до українського народу, щоб чоловіки й жінки зголошувалися йти в Українські січові стрільці (УСС), то ледь не всі найперші добровольці виявилися пластунами. На відбірних військових комісіях вони одразу ж показали перевагу над іншими новобранцями – своєю дисциплінованістю і тим, що вже мали початковий військовий вишкіл у «Пласті». А першим із відділів Леґіону УСС, який постав із львівських добровольців, була саме сотня засновника «Пласту» Івана Чмоли (уродженець смт. Солотвин на Прикарпатті). Після того, як сформувалися інші сотні, з них створили два курені, і першим, що налічував 848 стрільців, командував, знову ж таки, пластун – Дмитро Вітовський (організатор і виховник пластових гуртків у Станиславові). Коли ж австрійське командування замість обіцяних 100 старшин скерувало до Леґіону УСС тільки 16 та кількох підстаршин, то пластовий вишкіл багатьох його членів дуже знадобився: старшинами Українських січових стрільців ставали пластуни. Найвідоміші з них – це вже згадані Дмитро Вітовський, Іван Чмола, Петро Франко, Роман Сушко, Федір Черник, Осип Яримович, Северин Яремкевич, Василь Кучабський, Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко та інші.


За короткий час вони організували стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств «Січових стрільців». Січовики придбали понад 100 карабінів і проводили навчання. У січових осередках для навчання генеральна старшина визначила пріоритетними витрати на придбання зброї (манліхерівський карабін з пристроєм до кімнатної стрільби та 2000 кімнатних набоїв) і забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи.


Для підготовки січовиків було організовано постійно діючі курси теоретичного і практичного військового вишколу, якими керували старшини австрійської армії Степан Рудницький, Михайло Волошин, Володимир Кучабський та Дмитро Вітовський. Основні заняття проводили з польової та бойової підготовки, стрільби, технічних основ зброї тощо.


Присяга на вірність Україні


Усі, хто добровільно ставав на службу рідному народові, приймали присягу на вірність Україні. В Центральному історичному архіві Львова зберігся наказ поручника Дмитра Катамая від 4 квітня 1916 року, в якому зазначено, що «…відбудеться присяга всіх рекрутів і добровольців запасної сотні» і що «перед присягою підпише кожний У.С.С. заяву добровільного вступлення до У.С.С.».


У багатьох галицьких родинах як найдорожчі реліквії зберігаються нагороди УСС: хрест Леґіону Українських січових стрільців, Український Комбатантський, Мазепинський та Гуцульський хрести. Збереглися сотні унікальних світлин, картографічних схем, докладні описи військових підрозділів, легендарних боїв та безліч іншої цікавої і повчальної інформації, що стосується історії звитяг Леґіону УСС. Символом Українських січових стрільців, а нині одним із неофіційних гімнів України стала пісня «Червона калина» («Ой, у лузі червона калина похилилася…») авторства українського галицького поета Степана Чарнецького, створена за часів зародження стрілецького руху та відома мільйонам українців як народна.


Створення Леґіону Українських січових стрільців (УСС), без перебільшення, відіграло визначну роль в історії українського війська, адже це була перша спроба організувати українську національну армію, яка захищала українців від іноземного поневолення. Це мало велике значення ще й на тлі війни двох військово-політичних потуг за українські території, без жодного врахування українських національних інтересів.


Вступивши до Леґіону УСС, який входив до складу австрійської армії, новобранці були зобов’язані присягнути на вірність австрійському цісарю Францу Йосифу. Але добровольці таємно складали й іншу присягу – на вірність Україні: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови…».


На заклик Головної Української Ради (ГУР) як Координаційного центру захисту інтересів українців Австро-Угорщини (голова Кость Левицький, заступники – Михайло Павлик і Микола Ганкевич) добровольцями записалось 28 000 осіб, але на зібрання УСС у Стриюнаприкінці серпня – на початку вересня 1914-го зійшлося лише 10 000, бо деякі повіти Галичини на той час уже були захоплені російською армією.


Проте австрійці, стурбовані таким великим напливом добровольців, не дозволили українцям створити окремі військові частини, а вирішили сформувати обмежений Український Леґіон УСС у складі підрозділів своєї армії чисельністю до 2500 осіб, поділивши їх на 10 сотень по 250 вояків. Причому Леґіон Українських січових стрільців (УСС) мав поповнюватись лише добровольцями з осіб, які не підлягали мобілізації до регулярної армії. Ба більше, спочатку Леґіон УСС навіть розділили на маленькі групи-«двадцятки», які мали проводити розвідувально-диверсійну діяльність, щоб зупинити просування росіян через Карпати. На щастя, від цього плану швидко відмовились, і надалі Український Леґіон (з вересня 1915-го – полк УСС) воював у складі 25-го корпусу австрійської армії.


Перші командувачі Леґіону УСС


На перших же нарадах Головної Української Ради (ГУР) та Української Бойової Управи (УБУ) активно дискутували про те, хто має очолити майбутнє українське військове формування. Першим командантом Леґіону УСС мав стати майор піхоти Олег Кузьма, однак він загинув на фронті. Тоді провідні українські діячі Галичини та Буковини Кость Левицький і Микола Василько запросили на пост команданта УСС особистого приятеля цісаря Франца Йосифа, графа Станіслава Шептицького, який мав великі зв’язки і вплив в урядових колах та водночас був рідним братом духовного глави українців Галичини, митрополита Андрея Шептицького – опікуна українських молодіжних організацій.


За однією з версій, проти кандидатури Станіслава Шептицького рішуче виступив галичанин, д-р права Кирило Трильовський, погрожуючи спротивом «Січей». Зрештою, полковник цісарсько-королівської армії австрійського генерального штабу С. Шептицький опинився під впливом польських націоналістів, які запропонували йому співпрацю в розбудові Польського Леґіону. Згодом він отримав звання генерал-поручника Війська Польського.


Командант коша УСС д-р Никифор Гірняк пригадував розмову між тодішнім полковником Станіславом Шептицьким та Костем Левицьким і Миколою Васильком: «Становища команданта У.С.С.-ів не можу прийняти тому, що поляки назвали б мене зрадником». У подальших висновках д-р Гірняк додає ще таке речення: «В роках окупації Волині і Люблинщини австрійськими військами Станіслав Шептицький був військовим губернатором Люблинщини і вів там рішучу пропольську політику. Між іншим в значній мірі він спричинився до того, що весною 1917 р. УСС усунули з Волині» (Гірняк Н. Організація і духовний ріст Українських Січових Стрільців // Америка, ч. 26, 11 лютого 1955).


Іншу версію наводив сотник УСС та Армії УНР Осип Думін: «Більшість членів Головної Української Ради радо б привітали на посту команданта Леґіону й полковника Генеральної булави гр. С. Шептицького, брата митрополита Андрея. Саме полковникові Шептицькому військове міністерство доручило здійснити формування Українського Леґіону. При сприянні посла Миколи Василька д-р К. Левицький мав 14-17 серпня 1914 р. переговори з полковником Шептицьким у Відні. Станіслав Шептицький обіцяв допомогти у формуванні УСС, але від пропозиції обійняти посаду команданта відмовився, мотивуючи тим, що має іншу, не менш важливу посаду в австрійській армії» (Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців. 1914-1916 // Дзвін. – 1991. – № 10. – С. 120).



Перший командант Леґіону УСС – д-р Теодор Рожанковський. 1914 р.



Сотник УСС Іван Коссак



Полковник Гриць Коссак зі старшинами полку УСС. 22 вересня 1915 р.



Отаман УСС Михайло Галущинський



Січовий стрілець Никифор Гірняк (ліворуч).



Усуси під час концерту в Коломиї.


7 вересня 1914-го Леґіон Українських січових стрільців (УСС) розділили на два з половиною курені (батальйони). Кожен курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня – з чотирьох чет (взводів). Перший курінь очолив Михайло Волошин, сотні – Василь Дідушок, Роман Дудинський, Осип Бузиновський і Никифор Гірняк, якого через хворобу згодом замінив Володимир Сроковський. Другим куренем командував Гриць Коссак (брат Івана та Василя), сотнями – Сень Ґорук, Осип Семенюк, Михайло Баран, Осип Букшований. У третьому півкурені отаманом був Степан Шухевич (стрийко Романа Шухевича), сотниками – Дмитро Вітовський та Теодор Рожанковський.


Хоча судовий радник д-р Т. Рожанковський (резервний поручник) не був кадровим військовим, а молодшим офіцером запасу, саме йому довелося очолити Леґіон УСС у перші тижні становлення. Але після того, як він відмовився відрядити ще неповністю сформований корпус УСС на фронт біля Почаєва, цісар Франц Йосиф І (1830-1916) звільнив його з посади.


Цей приклад подіяв і на українських політиків, які хотіли вже йти битися з москалями. «Др. Кость Левицький звернувся до начальника Рожанковського, щоби попровадив відділ У.С.С. на Почаїв. Начальник відмовився, бо взагалі готового до походу відділу ще не було. Сотня Чмоли (Івана – В. Р.) в Гаях мала старі карабінки «Кропачка» без амуніції та була без ніякого бойового екіпірування.


Цієї самої думки, що др. Кость Левицький, були й др. Л. Цегельський, др. Степан Баран та інші, які не розумілися на військових справах і не мали йти на фронт. Поміж начальником Рожанковським із його штабом та нашими політиками повставали чималі непорозуміння. Суперечки були іноді дуже гострі й стали переходити навіть в особисті напади. Деякі політики на закиди відповідали, що вони досить уже зробили, коли підписали маніфест, за який жде їх од Москалів шибениця!». (Угрин-Безгрішний Микола. Нарис історії «Українських Січових Стрільців». Ч. 1. – Рогатин–Львів–Київ, 1923. – С. 64).


Теодор Рожанковський розумів, що війна – це не гра з шабельками і навіть не військові «вправи з дерев’яними крісами на Кайзервальді» (тепер Шевченківський гай у Львові – ред.), а поважна справа, для якої треба мати організованих, добре озброєних, вишколених, оснащених, нагодованих стрільців. Тому не погоджувався наражати січових стрільців на жертви та смертельну небезпеку задля політичних і патріотичних гасел…


«…Головна Українська Рада приняла уступлення начальника У.С.С. Теодора Рожанковського… Начальник Рожанковський виконував чинности серед вище описаних умов до 18.VIII. 1914. р. До останку не мав він певності, чи австрійська влада дасть засоби, потрібні для організації та акції У.С.С.». (Угрин-Безгрішний Микола. Нарис історії «Українських Січових Стрільців». Ч. 1. – Рогатин–Львів–Київ, 1923. – С. 71).


На місце Теодора Рожанковського командувачем Леґіону Українських січових стрільців (УСС) призначили поручника Михайла Галущинського. Серед інших претендентів на цю посаду розглядалися кандидатури посла Тимотея Старуха, майора австрійського війська Олега Кузьми та уже згаданого Станіслава Шептицького…


Отож 18 серпня 1914 року новим командантом Леґіону УСС було призначено Михайла Галущинського, який брав активну участь у громадсько-політичному житті краю, обирався головою «Академічної Громади» у Львові та «Січі» у Відні. М. Галущинський був директором Рогатинської приватної гімназії ім. Св. Володимира. Тут активно діяла пластунська організація, якою опікувався Никифор Гірняк, що згодом став кошовим стрілецької Пресової Квартири.


Никифор Гірняк і Михайло Галущинський поставили собі за мету перетворити всі повітові організації «Січей» та «Соколів» на відділи, які б пройшли підготовку за повною військовою програмою. Задум не був повністю реалізований, бо розпочалася Перша світова війна, але юнаки, які зголосилися до Леґіону Українських січових стрільців (УСС), уже мали значні військові навики.


У березні 1915 року Михайло Галущинський отримав звання курінного отамана УСС. На новій посаді він старався добросовісно виконувати покладені на нього обов’язки, займався вирішенням стрілецьких справ й обороняв їх інтереси. До нього зверталися в різноманітних справах Леґіону УСС. Наприклад, у листі від 3 квітня 1915 р. члени Української Бойової Управи (УБУ) просять його поклопотати перед австрійським командуванням у справі запасної сотні УСС, щоб «задержати існуючу т. зв. Кадру як потрібну інституцію для стрільців…»


У військових діях проти російських військ галицькі хлопці й дівчата в складі Леґіону Українських січових стрільців (УСС) були учасниками боїв у Бескидах, на горі Маківці, під Семиківцями, на горі Лисоні тощо. За будь-яких труднощів вони трималися якнайкращим чином, були незамінними розвідниками. Не раз пластуни втішалися перемогою над своїм одвічним ворогом. Російські війська були відкинуті і не змогли перейти через Карпати на Закарпаття. Немала заслуга в цьому саме вихідців із «Пласту», які входили до Леґіону Українських січових стрільців.


Бойовий шлях Леґіону УСС


У жовтні 1914 року Леґіон УСС у складі корпусної групи генерала Петера Гофмана брав участь в австрійському контрнаступі. Тоді цісарсько-королівській армії вдалося вийти на північні схили Карпат і на короткий час зайняти Турку, Сколе, Дрогобич, Борислав, Стрий, Болехів, прорвати облогу Перемишля. Перші бої Леґіону Українських січових стрільців (УСС) проходили на Борецькому та Ужоцькому перевалах – із кубанськими козаками. У 1915-1917 рр. «усуси» зажили великої слави своїм героїзмом у битвах із частинами російської армії на горах Маківка та Лисоня в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова, біля гори Гаїмаки, у степах Поділля. «Усуси» виявилися однією із найдисциплінованіших частин австрійської армії. Мужня поведінка Леґіону УСС на фронті контрастувала з деморалізованими війною регулярними частинами Австро-Угорщини.


Бойовий шлях Леґіону УСС ускладнювався невизначеністю австро-угорської влади щодо галичан. Підозрюючи їх у проросійських настроях, австрійці не поспішали довіряти стрільцям важливі бойові пости. Восени та взимку 1914-1915 років «усуси» як наймолодша формація були задіяні в «стежній» службі.


Під час запеклої битви за Галичину, що тривала з 18 серпня до 21 вересня 1914 р., австро-угорські війська потерпіли поразку і відійшли аж до Карпат. До рук росіян потрапило багато стратегічних територій та міст. Зокрема Чернівці, Львів, Галич. 22 березня 1915 року одна з трьох найбільших у Європі на той час фортець капітулювала, Перемишль було взято… Виснажені і зморені голодом австрійські вояки перед капітуляцією висадили в повітря майже всю наявну зброю та боєприпаси.


У зв’язку зі значними успіхами своєї армії на фронті російський імператор Микола ІІ вирішує відвідати новоприєднані території. Для цього 9 квітня 1915 року він прибуває у Львів. Наступного дня російський імператор виїхав з вокзалу до Самбора, а вже ввечері прибув до Перемишля, щоб оглянути фортецю та ознайомитись з ситуацією на фронті. До його візиту мос­­­ковське командування мало намір присвятити прорив карпатського фронту та швидкий наступ на Відень, але цей план був зірваний героїчним подвигом Леґіону Українських січових стрільців.


Наприкінці квітня – на початку травня 1915 року Леґіон УСС вписав у свою історію ще одну з найгероїчніших сторінок. Це сталося у битві на горі Маківці неподалік Славська. Прагнучи прорватися через Карпати в Угорщину, російське командування кинуло на цей стратегічний плацдарм великі сили, здійснюючи протягом 29 квітня – 2 травня атаку за атакою на позиції, які захищав Леґіон УСС. Завзятості росіянам додавав той факт, що на фронт прибув їхній імператор…


Ціною 47 загиблих, 76 поранених та 35 полонених Українські січові стрільці зупинили російське військо. У наказі команди 55-ї австрійської дивізії з нагоди боїв на Маківці гідно відзначено й «усусів»: «Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо матимете право назвати себе вибраною частиною».


Окрім очевидних військових успіхів, «усуси» увійшли в історію як творці низки культурних феноменів. Це було зумовлено великим відсотком української інтелігенції, яка, за статистикою, становила близько 70% складу Леґіону. Ще під час формування УСС леґіонери намагалися надати своїй структурі національних рис. Окрім власної присяги на вірність Україні, до якої ставилися зі значно більшим пієтетом, аніж до офіційної, «усуси» впровадили українські відповідники до військових звань.


Таким чином, з’явилися стрільці, чотарі, поручники, хорунжі, сотники, підполковники, полковники, отамани… За якийсь час їм вдалося отримати офіційний дозвіл внести зміни до військового однострою. Відтак до сьогодні одним із символів УСС залишається головний убір із V-подібним розрізом спереду – «мазепинка». Він наслідує гетьманські шапки, зображені на старовинних портретах. Зараз подібне кепі є елементом уніформи Збройних сил України.



Василь РОМАНЮК, опубліковано у виданні Галицький Кореспондент


Джерело статті: “http://argumentua.com/stati/le-uss-arm-ya-legendarnikh”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя